ВИШИВАНКА. ВСЕ ДЛЯ ВИШИВАННЯ. КУПИТИ ДОМОТКАНЕ ПОЛОТНО: Купити тканини Купить ткань

Купити тканини Купить ткань

Вишиванка. Вишивка Ручної Роботи: Чоловічі вишиванки. Купити чоловічу вишиванку

Вишиванка. Вишивка Ручної Роботи: Вишиванка ручної роботи, чоловіча вишита білим по білому на льоні

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ВИШИВАНКА

Купити тканини купить ткань »

Тканина для вишивання оптом

Тканина для вишивання оптом

Купити тканини купить ткань »

БЛАГОСЛОВІТЬ, ТАТУ Й МАМО…

Чому сватання, заручини та весілля за стародавніми народними звичаями стають дедалі популярнішими серед молоді? Яскраві костюми, сакральні весільні пісні, самобутнє, неповторне обрядове дійство, в якому кожний учасник має свою роль, — чудова альтернатива довгим і нудним застіллям у «курені» чи в ресторані. Де чути лише набридливу «попсу», дзенькіт виделок, цокіт чарок з горілкою та час від часу — натужний крик «Гірко!» Молоді під регіт і лічбу «раз, два-а, три-и-и…» змушені привселюдно завмирати у довгому поцілунку.

Щоб не протанцювати свого щастя

Утім, народна мораль стосунків двох закоханих цнотлива і делікатна. Від першої зустрічі суджених аж до вінця вона оберігає від сторонніх очей їхні почуття, вивищує їхнє кохання. Згадаймо народні пісні про любов, про дівчину та її козаченька. Тому поцілунок — це таїна, який призначений тільки для двох закоханих людей. І цілуватися на видноті — навіть при батьках та родичах — у давнину було неприпустимим. Колись на весіллі наречений і наречена сором’язливо торкалися уст одне одного лиш раз — тоді, коли свашки співали, що «наша молода нецілована».

У неділю, коли дружки, свашки та бояри вибивали гопака чи польку, молоді, сповнені урочистості, якоїсь хвилюючої святості, стояли, взявшись за руки, і спостерігали, як веселяться їхні гості. Щоб «не протанцювати свого щастя», весільна пара не кружляла у танку. З першого дня весілля до останнього «князь і княгиня» були горді, величні, свідомі того, що здійснюють Богом освячений найголовніший у житті вчинок. І, звичайно ж, молоді не пили чарка за чаркою звеселяючих напоїв. Вони лиш пригублювали, дякуючи гостям за вітання.

Українське весілля — це як захоплююча вистава, народна опера. Тривало воно, починаючи від випічки короваю до «борщу для молодої», сім, а подекуди й більше днів. На виконання всіх обрядів часу вистачало вдосталь: весільне дійство проводили здебільшого восени та взимку, коли нагальних робіт у селян не було. Нині, звісно, тільки у виконанні фольклорного гурту можна відтворити всі деталі свята одруження. Однак навіть протягом суботи-неділі, коли тепер зазвичай справляють весілля, також можливо виконати найголовніші народні обряди шлюбу.

Сватання за старовинним обрядом

Недавно мені пощастило взяти участь у засватуванні. Майбутні наречені, Ірина та Олег, випускники одного з харківських вищих навчальних закладів, вирішили одружуватися за старовинним обрядом. Для цього придбали українське національне вбрання, проштудіювали відповідну літературу і захопили своєю ідеєю друзів. Батьки також радо підтримали молодих.

У призначений час Олег разом зі сватами та троїстими музиками прибув до будинку судженої. Всі були одягнені в шаровари, свитки, смушеві шапки. У хвацьких сватах годі було пізнати «крутих» хлопців-бізнесменів. Де й подівся їхній «общепонятний язик»! Вони дотепно жартували по-українськи, примовляли та переконували батьків Ірини віддати її за доброго парубка. Сором’язлива дівчина «колупала піч», закривала обличчя рукавом вишиванки. Врешті, батьки здалися і спитали доньку, чи хоче вона йти за цього «князя». Замість відповіді Ірина винесла рушники і перев’язала ними сватів. Олег надів вишиту коханою сорочку. Молоді низько вклонилися батькам, попросили в них благословіння, подякували за згоду на шлюб. Заграли троїсті музики. Всіх запросили до святкового столу.

Тепер Ірина та Олег готуються до весілля. А з ними — їхні родичі, котрі будуть світилками, дружками, сватами, боярами, свашками. Для кожного учасника обряду наш народ узвичаїв колоритні примовки і приказки, пісні й танці, які благословляють молодих «на добру годину, на долю щасливу».

Лідія Титаренко, Черкаська область.

На знімку: наречені Ірина Бандурка та Олег Коновалов (у другому ряду в центрі) після обряду засватування.

Джерело:

“Голос України”

Скільки коштує вбрання для гуцульського весілля

Петро та Ганна Линдюки з карпатського села Космач нещодавно відзначили річницю свого одруження. Вони справляли весілля за всіма гуцульськими обрядами. Були дотримані всі місцеві народні традиції.

Петро та Ганна Линдюки. Фото з сімейного архіву Линдюків

До церкви на вінчання їхали на конях. Коси нареченій розплітав брат. Він її супроводжував до церкви і брав за неї «викуп».

Якщо в господарстві немає свого коня, його можна на день винайняти за 50 гривень.

Ганна, 21 рік, винаймала весільний вінок на голову. За два дні заплатила 170 гривень. А Петро, 26 років, за 60 гривень брав гуглі на прокат для себе й Ганни.

Гугля – це спеціальна накидка з білого сукна з капюшоном і кольоровими шнурками. Сукно виткане з товстих ниток, виготовлених з овечої вовни. Так гуцули вдягаються тільки на весілля.

- Зараз такі речі не купляють, а беруть напрокат – каже Ганна. – Віночок є головним у гуцульському весільному вбранні. Він має бути міцно закріплений, щоб не впав. Як впаде – це погана прикмета.

Старі гуцули кажуть: як впаде віночок, значить наречена не є незайманою.

Ганна приїхала до церкви на коні разом з братами, дружками та свідками. Там її зустрічав Петро. Червоною стрічкою він прив’язав до зап’ястя правої руки своєї нареченої сирний калачик. Це – маленьке кільце, виготовлене з сиру і прикрашене бісером та круглими блискучими кружечками з дірочками. Сирний калачик у гуцулів символізує достаток. Такі калачики не кожний зможе зробити – зараз у Космачі їх роблять деякі старі бабусі. За два сирних калачика Петро заплатив 30 гривень. За вінчання – 160 гривень.

Під час вінчання священик надів молодій на плечі рантух – білу шовкову тканину, на якій маленькими блискучими прикрасами й бісером вишитий безконечник. Такі рантухи продаються в Коломиї та Чернівцях за 25-30 гривень.

Щоб побачити справжнє гуцульське весілля, в Космач приїхав француз Юрій Білак, 46 років. Він народився й живе у Франції. Але його предки родом з містечка Вижниця, що знаходиться неподалік і вважається воротами до Карпат.

Довга сорочка з домотканого конопляного полотна, вишита по швах, та з широкою вишивкою на рукавах і грудях Ганні обійшлася в 1000 гривень.

- Це досить дешево, – каже Ганна, – тому що в мене було своє полотно. Полотно дорого коштує – десь 150 гривень метр. А для сорочки треба 4 метра.

Сорочки Ганни й Петра були вишиті однаково – оранжевими, жовтими, зеленими та червоними нитками.Саме ці кольори є характерними для гуцульської вишивки.

На сорочку молодий і молода одягають кептар. Це безрукавка з нестриженої овечої шкіри. Кептар прикрашають капслями, сап’янами, різнокольоровими ґудзиками. Капслі – це латунні або мідні фігурки, що пронизують шкіру. Коштує кептар 1500 гривень.

На сорочку молода одягає дві запаски – виходить така собі спідниця з двох частин. Задня запаска – трохи довша, а по ширині запаски однакові. Вони зроблені з волічки – тонкої вовняної нитки – і люрексових ниток. Тепер їх також виготовляють з акрилових ниток. Дві запаски з акрилових ниток коштують 200-220 гривень, з волічки – 300 гривень. На поясі – крайка. Це – плетений з кольорових акрилових ниток пасок. У гуцулів крайку називають попругою. Коштує вона 25 гривень.

У молодого на поясі був бакунтовий пас. Петро купив його за 1500 гривень.
Це – пояс шириною 10 см, зроблений зі сплаву міді та срібла і прикрашений кольоровим камінням.

— Такі паси раніше носили багаті гуцули. – каже Петро. –Тепер їх ніхто не робить. Це дуже рідкісна річ. Купити їх зараз практично неможливо. Хіба що пощастить знайти в якогось старого вуйка, як мені.

На голові в нього була джумиря з пришитим до неї віночком. Джумиря – це чоловічий зимовий головний убір, пошитий зі шкірок молодих ягнят. На весіллях в теплу пору року джумирю одягали із-за весільного віночка. Віночок коштував Петрові 200 гривень. Він зроблений з парчі, пластмасових квіточок і кусочка дзеркала. Також використані люрексові нитки, бісер і лілітки – круглі блискучі кружечки з дірочками. Джумиря обійшлася Петрові в 120 гривень.

На ногах молодих були капчури і постоли. Постоли – це взуття, пошите з телячої шкіри. Капчури – шкарпетки, сплетені з тонкої вовняної нитки. Зараз капчури плетуть також із акрилових ниток. Найдешевші постоли коштують 150 гривень, капчури – 75 гривень.

Окрім сорочки, кептаря та гуглі на Петрові були гуцульські холошні. Це сукняні штани з тонкої овечої вовни, як правило, вишневого кольору. Внизу і по швах – вишивка ручної роботи. Такі штани коштують 300-400 гривень + 100 гривень вишивка. Петрові холошні вишивала Ганна. Вона вишила також його весільну сорочку. Тому Петрова сорочка обійшлася на 500 гривень дешевше. Саме стільки коштує вишивка разом з нитками.

Вишивка на гуцульській сорочці має бути яскрава – присутні оранжеві, червоні, жовті, зелені, вишневі кольори. Може бути трохи чорного в узорі. На чоловічій весільній сорочці вишивається не тільки комір, манжети на рукавах і планка спереду, а й по всіх швах. Мають бути вишиті всі смужки, клини та паси.

На весіллі грали справжні гуцульські музики – лунали боян, скрипка, цимбали, бубен і фуярка. Фуярка – це типово гуцульський музичний інструмент, схожий на сопілку. Вона може бути залізною або дерев’яною. Музикантам заплатили 1600 гривень за два дні.

У молодого в руках бав латунний топірець. Він коштує на базарі в Косові 45-50 гривень. Його ще називають барткою або кельтом. З давніх-давен це обов’язковий атрибут дорослого чоловіка.

Вишивальниця черпає узори… зі снів

ВИШИВАЛЬНИЦЯ ЧЕРПАЄ УЗОРИ… ЗІ СНІВ

Вишивальниця, відома просвітянка з Рівного Вероніка Велігурська, вважає, що кожен українець у своєму гардеробі обов’язково повинен мати сорочку-вишиванку.

Цікаво, що вишиванки рівнянки носять Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко.

- Коли я прямую вулицями чужої країни, українці, які мешкають там, обов’язково підходять і торкаються тих хрестиків руками, – каже пані Вероніка. – Вони кажуть, що за кордоном мають усе, окрім батьківщини.

Вишиває майстриня усе життя. Кожна з її вишивок обов’язково має назву – “Чумацький шлях”, “Малинові дзвони”, “Літо”, “Летять галки”, “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?”, “Золотиста осінь”, “Контрасти” тощо. Буває, іноді сюжет потрібно довго виношувати, але часто він спадає на думку несподівано. А робота “Малинові дзвони” Вероніці Велігурській просто наснилася.

Є у майстрині сорочка, яка приносить удачу. Її одягав на екзамени племінник Вероніки Велігурської. Він склав їх успішно, а потім оповідав: “Та хіба ці професори слухали, що я розповідаю? Вони все розглядали мою диво-сорочку!”. Побачити вишиванки пані Вероніки можна чотири рази на рік – у Рівному на День матері, на “Музейній гостині”, на День незалежності України і на річницю битви під Берестечком у Пляшевій.

Має майстриня й зошити з відгуками вдячних поціновувачів “чарівних хрестиків”. Саме вони дають натхнення для подальшої роботи. Зокрема, пані Вероніка була зворушена, коли у тому зошиті прочитала вірші, які присвятили їй пластуни.

Джерело:

Наталка ПАХАЙЧУК, “Сім’я і дім”

Одяг із портретом Степана Бандери став модним в Україні

ОДЯГ ІЗ ПОРТРЕТОМ СТЕПАНА БАНДЕРИ СТАВ МОДНИМ В УКРАЇНІ

У зв’язку зі святкуванням 100-річчя від дня народження провідника ОУН Степана Бандери популярним став одяг із його портретом. Про це заявила вишивальниця з Тернополя Лариса Філь, що створює українське вбрання для VIP-персон.

“Молодь проявляє себе в більш модерно-спортивному стилі, тому, носячи футболку з українською символікою, вони ще більше підкреслюють, що вони українці”, – сказав чоловік Лариси Філь Євгеній, який також створює одяг з українською символікою, проте більш сучасний.

Щорічно сім’я об’їжджає всі національно-патріотичні заходи. Євгеній і Лариса Філь мріють про власний магазин, де вони зможуть розмістити свої роботи.

Про це повідомило iнформацiйно-аналiтичне iнтернет-видання ZAXID.NET

Футболка з портретом Степана Бандери фірми "Свій до свого по своє!"

Футболка з портретом Степана Бандери фірми "Український стиль"

Футболка з портретом Степана Бандери фірми "Колорит"

Олеся Теліженко: Мій стиль — етно-кутюр

ОЛЕСЯ ТЕЛІЖЕНКО: МІЙ СТИЛЬ — ЕТНО-КУТЮР

Плани дизайнерки на моду, Київ і майбутнє

Цього року дизайнерка Олеся Теліженко поки придумала і реалізувала тільки одну знакову річ — хрестильну сорочку для свого маленького сина Аскольда. Це і є відповіддю на запитання, чому цікавої і перспективної Теліженко не було у весняному графіку UFW. Дизайнерка так упевнено ввійшла в лідерську обойму українських модельєрів, що якось мимоволі забуваєш, що вона лише минулого року закінчила Академію мистецтв у Львові та зробила тільки три колекції. Не її провина, а, мабуть, таки заслуга, що всі три колекції, показані в рамках українського тижня прет–а–порте, були такими самобутньо–виразними і свіжими, що запам’яталися модникам і фешн–критикам як яскраві образи. Вона заявила про себе в стилістиці етно і не збирається звертати зі «своєї колії».

Зате Аскольд допомагав мамі на шоу–румі UFW — тим, що не заважав. З його ж ласки молода мама–дизайнерка у травні взяла участь у двох конкурсах — у київському «Льон–фесті–2008» перемогла, а в московському імені Надії Ламанової просто показалася. «На київському конкурсі головою журі був В’ячеслав Зайцев, він похвалив мою колекцію «Скіфія. Дикий степ» і запросив на конкурс Ламанової. До московського конкурсу залишався тиждень, і я всім казала, що не поїду, бо це ж зовсім крейзі — такі короткі терміни. А мені всі, наче змовилися, казали: їдь негайно, це такий шанс! Знайшли ми в Москві Будинок моди Слави Зайцева, підходимо, і тут сам модельєр мені двері відчиняє. А потім уже, коли диплом вручав, запитав: «Когда же ты успела?», я йому: «Вы же пригласили, я и приехала. Правда, я ехала за победой». «Я тебе десятку поставил», — сказав Зайцев». Влітку вона встигла поторгувати футболками, сумками і красивими шкіряними пасками у скіфському стилі на «Країні мрій» і потрапити в малесенький корнер молодих українських дизайнерів, що відкрився в червні у книгарні–кав’ярні «Купідон». Тепер вона зайнята підготовкою нової колекції на осінній UFW, по секрету — це буде весна–літо–2009 у стилістиці витинанки. І, можливо, восени ми побачимо дизайнерський тандем Олеся Теліженко — Катя Пшеченко, яка теж працює в напрямку слов’янської етніки.

За черешнями і соком ми з Олесею говоримо про те, як вона курсує маршрутом Київ—Черкаси, як важливо жити з коханою людиною і про те, що глобалізм у моді ні до чого хорошого не приведе. Словом, за життя…

«У дитинстві я була моделлю, а мій брат — модельєром»

— Олесю, ти в Москву повезла колекцію в тому ж вигляді, що й у Києві показувала?

— Ні, там така «кака» вийшла: конкурс ніби безплатний, але є одна умова — моделі мають бути тільки з модельного агентства Слави Зайцева. А одна модель коштує 110 доларів за два дні (репетиції, примірки). На конкурсі треба показати не менше шести моделей, зазвичай показували шість–десять, то я взяла сім ансамблів.

— Скільки було учасників?

— 35, серед них багато тих, хто вчиться у школі Зайцева, з України було троє — одна дівчина з Кривого Рогу, одна — з Києва і я. Мені здається, що москвичі завжди дають своїм перші місця, — і виграли всі, хто вчиться в Зайцева. Ще мені здалося, що більшість членів журі — це викладачі з його школи. Принаймні Зайцев мене вже запам’ятав, хоча, чесно кажучи, при всій повазі до нього як до професіонала я не в захваті від його стилю. Це якби там був Ісей Miяке…

Зате ми гарно з’їздили — я, мій конструктор та Іра Саніна, дружина Олеся Саніна. Ми жили в кума Саніна, в комуналці у центрі Москви, він показав нам квартиру Ахматової. Настрій був чудовий.

— Чим ти займаєшся зараз?

— Я вже придумала колекцію на осінні покази. «Джерелом натхнення», як прийнято казати у таких випадках, стали роботи мого тата — витинанки, це буде основний декор, а на додаток — трохи вишивки. Зараз шукаю технологічні можливості «художньої порізки» тканини — лазером чи в інший спосіб.

— А тато в тебе художник?

— Так, художник Микола Теліженко. Він закінчив Львівську академію мистецтва і тепер на всі руки майстер — і художник, і скульптор, і графік, і витинанки робить, і ріже по дереву, й інтер’єром займається. Щойно повернувся з президентського симпозіуму скульпторів у Седневі, перед цим був у Каневі. Останнім часом багато займається витинанками і недавно вийшла його книга по витинанках у серії, яку видає Спілка майстрів народного мистецтва.

— А мама чим займається?

— Мама — голова Спілки народних майстрів Черкащини, вона більше 15 років має фірму, що спеціалізується на вишивці, це на її базі я робила вишивки для своїх колекцій. Вони виготовляють дорогі ексклюзивні подарунки для перших осіб держави — чоловічі сорочки, чумачки, вишиті добротно, руками, за рахунком ниток, рушники, скатертини, корогви. Мама з татком ще коли Нарбут був живий, разом розробляли геральдичні знаки, розробили герб Черкаської області — сонячний диск і три колоски в різні боки. Вони вишивали прапор Черкас, і корогву Києво–Могилянської академії, і багато інших прапорів.

— І в тебе не дуже великий вибір був — ким стати, так?

— Я хотіла вступати в Києво–Могилянську академію на культуролога. Але потім подумала: чим я буду займатись? А в цій сфері батьки вже так багато всього зробили, я в них всьому навчилася.

— А ти з дитинства вміла щось робити руками? Бо культурологія хороша для таких безруких, як я…

— Малювала я з дитинства — якась моя дитяча писанка і зараз стоїть у Черкаському краєзнавчому музеї. Усі так захоплювалися — лінія, лінія, яка лінія, а мені було смішно — там же каляки–маляки дитячі. Малювала постійно, навіть записалась у художню школу, але побачила, що там нічому не вчать. Трохи макраме пробувала, вишивку. Мама ще в 90–х роках привезла з Індії ляльку Барбі, я постійно їй щось плела гачком. І колись наша знайома сказала слова, які я запам’ятала: ось зараз шиєш на Барбі, потім будеш на себе, а тоді й для людей робитимеш.

Ми зі старшим братом часто гралися в моду — тільки він був модельєром, а я моделлю, він мене у різні рушники, хустки закутував. Потім росту, дивлюся — параметри не підходять, мабуть, стану модельєром.

— А що ти перше зіпсувала в домі?

— О, у мами був такий прозорий крепдешиновий шарф, чийсь подарунок. Я подзвонила їй на роботу і попросила з ним погратися, зробити для Барбі різні вбрання. У принципі, я попереджала, що буду його різати, але мама, видно, не почула і безболісно мені дозволила погратися. Коли вона прийшла додому і це побачила, було стільки крику!..

Про кума Фому і свій берег

— Коли дивитися на твою кар’єру збоку, з формальної точки зору, ти круто стартонула: у першій колекції на сцену виходить фронтмен «Мандрів», а в другій — Віталіна Ющенко у ролі моделі.

— Мій чоловік, Руслан Зайченко, товаришує з Фомою і попросив, щоб хлопці вийшли на подіум у моїх речах.

— Не було ідеї пошити їм сценічні костюми?

— Крім різних там нюансів, є така практична річ — на них одяг згорає за один виступ. Я знаю, що «ВВ» теж не хочуть замовляти дизайнерський одяг — їм колись навіть Пустовіт робила костюми, але, кажуть, вистачило на один концерт. Утім можна зробити багато футболок і одні шаровари чи штани, головне — бажання. Недавно я познайомилася з «Гайдамаками» на «Країні мрій», вони сказали: «Ой, як добре, нам якраз треба сценічний образ». А з Фомою у нас склалися чудові стосунки — він же нашого малого хрестив: в одній парі — Іра Саніна і Фома, у другій — друг Руслана із Черкас і моя найкраща подруга, ми разом жили в гуртожитку у Львові, художниця в третьому поколінні, закінчила «монументалку». Так вийшло, що хрестили Аскольда на мій день народження — 18 травня.

— Ти щось шила сину на хрестини?

— Так, класну сорочечку, таку довгу льольку, вишиту вручну в блакитно–охристій національній гамі гарними квітами, дубовими листочками. Я просто пишаюся собою, що встигла. Хрестив Аскольда настоятель Михайлівського Золотоверхого собору отець Агапій, і коли він давав настанову, сказав: нехай його подальше життя буде таке ж гарне і світле, як його одіж. Мені було дуже приємно.

— Чи ти остаточно вибрала етнічний стиль у моді, чи будеш «коливатися»?

— Хотілось би і далі працювати в українській темі, але з другого боку не хочу себе заковувати тільки цим. Я думаю, що це мій берег, і я з радістю буду його притримуватись — кудись відплисти можна, але повернутись завжди до свого.

— Як виникла ідея для першої колекції?

— Мені дуже допоміг президентський грант для творчої молоді, який я виграла в 2004 році. На 3–му курсі я написала заявку на грант, а на 4–му вже за ці 50 тисяч гривень зробила колекцію «Древо роду» на основі своєї наукової роботи «Аплікативні рушники південно–східного Поділля».

— Що таке аплікативні рушники?

— Ми знаємо рушники, вишиті хрестиком, гладдю, а аплікативні — це дуже рідкісна і дивна техніка. Відкрила мені їх мама в Музеї Івана Гончара. Ми поїхали в село Охматів Жашківського району Черкаської області, говорили там з бабусями, вони ще пам’ятають, як Іван Гончар брав у них ті рушники, і все записав — у кого брав, у якої жіночки, все дуже порядно. Я фотографувала, працювала із фотоархівами — на принтах є ці фото. Це принцип локальної плями — якісь маленькі фітюльки, стеблинки вишиваєш різними способами, а потім нашиваєш на тканину вирізану вручну й обшиту швом квітку, чи листок, чи пташку. Ще багато залежить від того, яку тканину візьмеш — самі рушники були червоно–сині, а тут я брала білу тканину і в пару до неї — білу прозору. Практично у цьому і був ключ колекції.

— Друга колекція була за малюнками Марії Приймаченко.

— Спочатку я думала зробити колекцію дуже кольоровою, але потім зупинилася на спокійній, приглушеній гамі, я навіть кольори Приймаченко трохи приглушила. І вони були, як коштовні прикраси на одязі. Люди найбільше люблять цю колекцію — вона така ж народна, як і роботи самої Приймаченко, очевидно, українцям це ментально близько.

— Більшість критиків і теоретиків моди кажуть, що мода має бути космополітичною.

— Мені не подобається цей рух на з’єднання і злиття націй, а також всі ці «голубі» й «рожеві» рухи у світі. Якщо вони є — це не значить, що то добре. Є ж інакша думка, що ми цікаві світу, коли маємо своє обличчя, і вона мені більше подобається, ніж ідеї глобалізму і космополітизму. Скільки до нас було століть і тисячоліть, і що — зараз усе це перекреслити, бо ми такі круті й живемо тільки на хай–теку?

Кохання з 13 років

— Звідки взялася в тебе ця тема, яка прослідковується із колекції в колекцію — поєднання мужності, суворості, войовничості й ніжності, щемливості?

— Спочатку першу колекцію я робила таку легку, романтичну, і сказала своєму керівнику Світлані Богданівні Ярич: хочу зробити наступну колекцію мілітаристичну. А вона раптом каже: так давай зробимо цю такою. Ми зробили жакети суворого, жорсткого крою, і вийшло дуже класно. Мені самій подобається, бо це сидить у кожній людині — ці два обличчя.

— У тобі самій, здається, нічого такого агресивного не сидить.

— У мене воно сидить усередині. Колись була акція, і одна жінка йшла в камуфляжі з прапором,і мені страшенно сподобалось. Може, це якісь дитячі думки, прагнення героїзму… Наші черкаські журналісти кажуть, що це вплив чоловіка — він голова виконкому УНА–УНСО.

— А що ти пошила своєму чоловіку?

— Поки тільки шлюбну сорочку. Я підштовхнула маму, щоб вона зробила йому сорочку білим по білому, мережкою, тепер її тиражують і ця модель дуже гарно продається.

— А коли ти познайомилася з Русланом Зайченком, відомою фігурою в УНА–УНСО?

— Ми знайомі з моїх 13 років, тоді ж я в нього й закохалася. Думала, це пройде, а воно не пройшло. Я кажу, що це казка мого життя.

— У Руслана було доволі небезпечне життя, не страшно було?

— Ми познайомилися щойно він приїхав із війни в Придністров’ї і розказував, як це важко, коли гинуть твої побратими, як кожна хвилина розтягується до вічності, як його врятував Микола Карп’юк, нині — заступник Шухевича. У Руслана дуже боліли зуби, він випив кілька таблеток «Темпалгіну», щоб притлумити цей біль, і свідомість загальмувалася — вискочив з окопу на бруствер, добре, що Микола його збив звідти прикладом автомата, бо вже через секунду в тому прикладі застрягла куля.

— А після цього була тюрма…

— Так. Перед тюрмою ми ніби розійшлися, бо мені розказували, що так не можна, що у Руслана є сім’я. Але після того, як він із честю витримав усі випробування, ми нарешті одружилися. Я думаю, що зі мною у нього абсолютно інше життя, бо я його перш за все дуже люблю.

— Трохи драматична історія.

— Ага. Дуже багато залежить, чи ти з коханою людиною живеш, як ви розумієте одне одного. Бо якщо любиш, то й прощати можна, і закрити очі на якісь промахи. Зараз я вже не боюся — у нас український Президент, наша влада. Але, знаєш, я й на в’язницю подивилася іншими очима, навіть лексикон цей освоїла — знаю, хто такий «пєтух», хто така «курка», хто «лєпіла» (лікар). Коли він із хлопцями розмовляє, я вже практично все розумію, а сторонні, бува, перепитують: а що це означає? Колись навіть реферат хотіла написати про психологію зеків — кудись застосувати свої знання, та й поруч такий «експонат»…

— Чому ти вибрала таке ім’я для сина?

— Ім’я вибирав Руслан, він у нас добре знає історію, і до того ж у нього є хороший друг Аскольд у Черкасах, теж УНСОвець. Ще був варіант Северин, але я якось не дуже його сприйняла, а зараз думаю, що якщо буде другий син, назвемо Северином. А якщо буде дівчинка, теж хочеться назвати якимось старовинним українським іменем. Узагалі треба привчати суспільство до наших імен.

Я хочу трьох дітей — двох хлопчиків і дівчинку, але це непросто — діти вимагають багато часу.

Костюм для Президента: без примірки і без реакції

— Як ти бачиш себе в моді?

— Я практично в Києві живу, вже облюбовую кожен куточок у квартирі, але часто їжджу в Черкаси — там виробництво. Ми так потихеньку рухаємося, я можу їм забезпечити зарплату і нашій сім’ї нормальне проживання, і якийсь розвиток, щоб купувати нове обладнання. Зараз тривають переговори з потенційним інвестором, якщо все складеться добре, буду потихеньку шукати місце і для бутіка, і для майстерні. Зараз підбираємо людей — менеджера, піарника, якісні люди мають забезпечити якісну роботу. Ще недавно я взагалі не знала, чи буду цим займатися чи ні, чи буду я в Києві, чи, може, закрию майстерню в Черкасах, а зараз бачу, що треба робити таку лінію, щоб черкаська майстерня була забезпечена роботою.

— Я не можу не запитати тебе про важливих і відомих клієнтів.

— Недавно закінчили сукню Ніні Матвієнко — таку класну, з колекції за Марією Приймаченко, з курочками.

— А Віталіна Ющенко?

— Останнім часом ми з нею не зв’язувались. Я почула чи прочитала десь, що вона збирається вінчатись чи одружуватись зі своїм чоловіком, то передзвонила помічнику і сказала, що була б рада робити Віталіні весільну сукню. Раніше вона замовляла мені дві сорочки — для Віктора Андрійовича з першої колекції і для Андрія Ющенка, там трипільська тема, і костюм для батька. Я попросила якщо не примірку, то хоча б якийсь костюм Президента передати — я ж не чарівник із фотографії робити одяг, щоб він ідеально сів на людину. Шкода, не маю відгуків — сподобався чи ні, мені ж цікава і важлива реакція людей, для яких я це роблю.

— А яка була реакція Раїси Богатирьової?

— Я Раїсі Богатирьовій пошила три костюми — два зі скіфської колекції і один із колекції за Приймаченко. Вона одягла «скіфський» і сказала: дівчата, я в ньому така гарна. Справді, їй дуже пасує такий трохи мілітаризований стиль.

— Чому кажуть, що в тебе дорогий одяг?

— Дорогий — від 1000 до 7000 гривень, бо багато ручної роботи, і з однією річчю можеш і два тижні, і місяць провозитися. Але я думаю, що у Тана — дорожчий одяг не з такою кількістю роботи. Тому що це ім’я більш розкручене.

— Хто тобі подобається з дизайнерів?

— Мені подобаються ті, в кого виходять незвичайні речі, хто може рамки розсунути. З наших — Каравай і Пустовіт, Каравай навіть ближча. Зі світових — Антоніо Маррас, Анн Домельмейстер, Іссей Міяке, Ґальяно, Маккуїн, Вествуд, буває, щось цікаве, «безбашенне» робить.

— Плануєш «підкоряти Європу»?

— Звичайно, але спочатку стану на ноги тут, все налагоджу, а тоді вже можна рухатися далі. Щоб це було не ривками, а системно. Я спостерігала одну закономірність у різних колективах: є люди, які вилізають нагору і дуже хочуть бути першими, лідерами, але дуже швидко з’ясовується, що в них усередині нічого немає. А я спокійно, тихо йду, а в кінці виходить, що я мала рацію, мене треба було слухати. Тобто я не прагну швидкої слави, мені здається, що я спокійна і впевнена.

ДОСЬЄ «УМ»

Олеся Теліженко. Народилася в 1984 році в Черкасах. Закінчила Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «художнє моделювання одягу». Першу колекцію «Древо роду» показала в програмі «Нові імена», другу — «Мій добрий звір», за мотивами творів Марії Приймаченко — в рамках Fresh Fashion. Третю — «Скіфія. Дикий степ» — у рамках основних показів на UFW. Її клієнти — Ніна Матвієнко, Раїса Богатирьова, Віталіна Ющенко, Росава, Лідія Лихач.

Джерело:

Валентина КЛИМЕНКО, “Україна молода”

Вишиванка стає дедалі популярнішою

ВИШИВАНКА СТАЄ ДЕДАЛІ ПОПУЛЯРНІШОЮ

Національний символ – вишиванка, стає дедалі популярнішою. Чимраз більше українців хочуть відзначати свята саме у цьому вбранні.Народний одяг тепер уважають не лише ознакою патріотизму, а й доброго смаку. А народні майстри констатують: якщо раніше вишиванки купували переважно іноземні туристи, то зараз вишиті сорочки користуються попитом саме серед українців.

Леся Кешеля, 5 канал: У давнину дівчата вишивали з семи років. До заміжжя потрібно було вишити від 10 до 25 сорочок. І на будень, і на свято, і навіть на смерть. А під час весілля, коли наречену забирали до хати жениха, свахи демонстрували на вулиці виткане та вишите придане.

У гардеробі сучасних дівчат здебільшого куповані вишиванки. Робота над однією сорочкою бува забирає в Тетяни Шевченко до півроку. Схилившись одночасно над кількома виробами, вона може просидіти до пІвночі. А з першими півнями вже знову вишиває. Майстриня каже: її штовхає не лише комерційний інтерес. Вишивання, якому вчилася у майстринь Полтавщини, витіснило всі інші хоббі в її житті. Авторка кількох сотень вишитих сорочОк одразу може розпізнати роботу справжньої рукодільниці.

Тетяна Шевченко, майстриня-вишивальниця: “Щоб не була вишита акриловими нитками синтетичними, щоб це були хлопчатобумажні нитки чи льняні нитки. Щоби комір був — чи жіночий, чи чоловічий — щоби вона була з зубчиками комірець був. Це говорить про те, що ця майстриня ну така, що непогано, гарно вишиває”.

Блакитнооким блондинкам більше пасують пастельні тони, чорнявим варто приміряти вишиванки в яскравих червоних, зелених та жовтих кольорах. Важливо розібратися і з візерунком — одяг молодої людини зазвичай розцяцькований квітами, старшої — строгими геометричними формами. А емігранти та переселенці висувають ще одну вимОгу: вони хочуть носити сорочки з візерунком, притаманним рідному селу.

Ціни на вишиванки ростуть разом із попитом. Що популярнішим стає народний одяг, то ширше потрібно розкривати гаманця. За якісну тканину, витончену роботу та індивідуальний фасон, як-от на самій майстрині, доведеться викласти від однієї до 5 тисяч гривень. Трохи нижчі ціни на Андріївському узвозі — ще одному популярному місці продажу речей у народному стилі. Тут найпростіша вишиванка — за 200 гривень, а стародавні — від 900. Українка з Австралії має повно вишиванок, та готова за тисячу гривень придбати ще одну.

Христина Бейлі: “Скільки ви грошей готові викласти за вишиванку? – То залежить в якому стані вона. Я вважаю, що це є історична річ і вона варта, правдоподібно варта”.

Альтернативою класичним вишиванкам може стати одяг від українських кутюрьє. Дизайнерка зі Львова Оксана Караванська, чиї колекції багаті на фольклор, любить сама створювати візерунки. І хоча вартість таких елітних вишиванок сягає за 5 тисяч гривень, шанувальникам Караванської важить інше — її талант та ім’я. А для львів’янки вишиванка — це не просто одяг, а стан душі.

Оксана Караванська, дизайнер: “Є люди, які просто згідно свого стану душі завжди будуть мати в хаті вишиванки, завжди будуть їх любити і не обов’язково навіть будуть їх носити. А є люди, які просто заради там певних, ну чи політичних потреб чи ще якихось. вдягають ці вишивашнки, хоча насправді їм це обсолютно байдуже”.

В особистому гардеробі Тетяни Шевченко — жодної купленої вишиванки. Каже — чужі візерунки її не гріють. Та й за старими повір’ями, вишита сорочка, яка повинна обергати людину від потойбічних сил, діятиме тільки, якщо її вишити власними руками.

Джерело:

Леся Кешеля, Олександр Ваврищук та Сергій Азаренко, 5 канал

Вишивана сорочка під одностроєм австрійського старшини

ВИШИВАНА СОРОЧКА ПІД ОДНОСТРОЄМ АВСТРІЙСЬКОГО СТАРШИНИ

Як архикнязь Габсбург став полковником Вишиваним

Вільгельм – Франц Габсбург – Льотринген це – повне ім’я австрійського архикнязя, українського патріота, воїна і поета Василя Вишиваного. Драматична доля
цієї дивовижної шляхетної людини, непересічної яскравої особистості.

У 1915 році Вільгельм фон Габсбург закінчив навчання у Військовій Академії імені Марії-Терези і в чині лейтенанта вступив на австрійську військову службу до 13 полку уланів, який складався з українців, переважно із Золочівщини. З ними у Вільгельма склалися приятельські стосунки. Один із вояків подарував Вільгельму вишивану сорочку, яку той залюбки вдягав під однострій австрійського старшини. За любов до українства отримав українське ім’я Василь Вишиваний. Вже тоді сам носив і обстоював національну синьо-жовту відзнаку українських вояків, хоча в Австрії це заборонялося. Він казав: “Коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть сміло це робити”. Слухаючи українських пісень, які були йому дуже до вподоби, Василь Вишиваний навчився української мови. Першою українською книжкою, яку він прочитав, була “Мала історія України” Михайла Грушевського. Захоплювався Шевченком, Франком, Федьковичем, Ходкевичем…

Василь Вишиваний вважав українців найкращими воїнами, витривалими на холод і нужду, цінував їхні високі моральні якості. Як про недолік писав про їхню добродушність, навіть покривджені вони не протестують і не жаліються…

Зв’язки Вільгельма Габсбурга із українськими січовими стрільцями ведуть початок із 1917 року. Їхні спільні наради щодо майбутнього стрілецтва відбувалися в митрополичих палатах на Святоюрській горі разом із митрополитом Андреєм Шептицьким. Відстоював інтереси українців перед вищою австрійською владою. Неодноразово звертався до австрійського імператора Карла І, свого дядька, якого знав з дитячих років, з пропозицією утворення в Східній Галичині і Буковині окремого українського коронного краю. Був прихильником федералізації Австрії.

9 лютого 1918 року за Берестейським договором Українську Народну Республіку визнали суверенною державою Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія. Як війська союзних держав німецькі і австрійські війська увійшли в Україну, щоб разом із військами УНР звільнити її від більшовиків.

Вільгельма фон Габсбурга було призначено комендантом австрійської “Групи архикнязя Вільгельма”, до якої входив курінь УССів. Група воювала з більшовиками на півдні України. Із запеклими боями пройшла через Одесу, Нікополь, Великий Луг до Олександрівська, де здобула перемогу над більшовиками і затрималася на два місяці. Між стрільцями і місцевими селянами була щира приязнь. Разом відновлювали громадське життя, організовували “Просвіту”, видавали тижневик “Січ”. Тим часом до Олександрівська прибула українська Запорізька дивізія. З великою шаною вояки дивізії ставилися до Василя Вишиваного. І коли відбулася зустріч наддніпрянського вояцтва з УССами, і з’їхалася велика громада людей із запорізької землі, вояки дивізії запросили до царської золотої карети, яку вони привезли з Криму, Василя Вишиваного. Шестеро коней мчали його в супроводі запорізької кінноти Великим Лугом. І звучало величне і радісне “Слава”…

Після того, як в результаті перевороту прийшов до влади гетьман Скоропадський, і поміщикам повернули землю, в Україні прокотилася хвиля селянських повстань. Німецьке командування вимагало від групи Вільгельма, яка в той час знаходилася на Єлисаветчині, каральних операцій. Січові стрільці співчували повстанцям, рятували від кривавих екзекуцій. За них заступався Василь Вишиваний. Діяв в супереч волі німецького і австрійського командування.

Політичні діячі Одеси, сподіваючись на підтримку селянства і політичних партій, а також командування Запорізької дивізії, висували Василя Вишиваного на гетьмана України. На таку пропозицію Василь Вишиваний відповів: “Я щиро полюбив український народ і сам почуваюсь українцем, але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Очевидно, коли буде воля українського народу, то я стану на чолі його держави”. Проте висування Василя Вишиваного на гетьмана було небезпечним для України, оскільки Німеччина не потерпіла б австрійського ставленика.

Присутність військової групи Василя Вишиваного була небажаною в Україні. І легіон за наказом вищого австрійського командування передислокували на Буковину — в Чернівці.

Після укладання договору між урядами С. Петлюри і Ю. Пілсудського, противником якого був Василь Вишиваний, на знак протесту він виходить із уряду Директорії і згодом виїздить до Відня. У Відні публікує статтю антипольського характеру, що стало причиною повного розриву з батьком і домом Габсбургів.

У 1921 році вийшла збірка поезій Василя Вишиваного “Минають дні…” українською мовою з посвятою “Борцям, що впали за волю України”. Поет закликає стрільців об’єднатися для боротьби, зворушливо оспівує Карпати, за якими тужить і сумує. На початку 30-х років він видає газету “Соборна Україна”.

У міжвоєнний період Василь Вишиваний багато подорожує Європою. Продовжує цікавитися українськими справами: зустрічається з українськими емігрантами різної політичної орієнтації, підтримує стосунки з січовими стрільцями.

Друга світова війна застала Василя Вишиваного у Відні. Після того, як він відмовився співпрацювати із гітлерівською Німеччиною, змушений був щоденно зголошуватися до гестапо. Гітлерівці хотіли, щоб він допомагав їм у зв’язку з подіями у Карпатській Україні, на що отримали відповідь: “Я почуваюся українцем і лише для добра України можу співпрацювати”. А про плани німців повідомив українське підпілля і радив не ставати на німецьку сторону.

З 1944 року Василь Вишиваний жив у Відні. Винаймав дві кімнати у господині. Сам порядкував своє помешкання. Хворів на легені. Заснував три малих підприємства. Зустрівся із українцями, які називали його полковник Вішій.

26 серпня 1947 року Василь Вишиваний вийшов на обід і не повернувся додому. Його було схоплено агентами радянської контррозвідки і таємно вивезено до Києва.

Довго залишалася невідомою доля Василя Вишиваного, і лише в останні роки, коли стали доступними для вивчення архіви, дослідники знайшли справу Вишиваного, записи допитів. Стало відомо, що його звинуватили у зв’язках із ОУН, з англійською і французькою розвідками і засудили до 25 років тюремного ув’язнення.

Помер Василь Вишиваний 18 серпня 1948 року у лікарні Лук’янівської тюрми від загострення туберкульозу. Точне місце захоронення залишилося невідомим…

Джерело:

“Народний Оглядач”

Під весільний вінець в українському національному вбранні

ПІД ВЕСІЛЬНИЙ ВІНЕЦЬ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ВБРАННІ

Вишита сорочка, запаска, кабат (своєрідний піджак), бавниця на голові… Ні, це не сценічний костюм, це весільний одяг в українському стилі, який пропонуватимуть молодятам Львова і не тільки для церемонії одруження.

Як розповіла заступник голови Фонду святого Володимира Леся Крип’якевич, весільний одяг, у якому тепер вінчаються молодята, абсолютно не відповідає менталітету українців. Тому у фонді вирішили відродити традицію українського весілля з усіма його традиціями та обрядами (з вишиваними рушниками, короваєм, іконою, традиційними піснями та побажаннями). Першим кроком у цій роботі стало розроблення традиційного українського весільного одягу. Фонд замовив Львівському державному коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І.Труша розробити моделі українського весільного вбрання. Студентам-дипломникам запропонували п’ять варіантів одягу. Вони обрали вбрання за мотивами костюмів козацької шляхти, Східного Поділля та Яворівщини (Львівська область).

Весільний одяг за мотивами костюмів Яворівщини складатиметься з вишитої сорочки, спідниці, вишитих запаски та кабату, а також бавниці (головний убір, у якому є вишита основа та китиці). У чоловічому костюмі також є вишита сорочка, кабат, штани. В одязі поєднані лляні та бавовняні тканини білого та кремового кольорів, вишивка виконана червоними і чорними кольорами.

Подібний до одягу Яворівщини й костюм за мотивами Східного Поділля. Основою є вишита сорочка, запаска з крайкою, яка переходить у корсет. Обов’язковим для дівчини є головний убір. Чоловічий костюм складатиметься з вишитої сорочки, штанів та кабату. Для цих костюмів модельєри використали домоткане полотно та льон, переважають пастельні та білі кольори, у вишивці поєднані червоні, жовті та зелені барви.

Ще один костюм розроблено у стилі весільного одягу козацької старшини. Такий костюм складатиметься з сукні, жупана, декорованих орнаментом у бароковому стилі, вишитої сорочки. Дівчина на голові матиме спеціальний убір. Весільний одяг у стилі козацької старшини виготовляли з сучасніших, дорожчих тканин.

Ірина Базилевич, завідувач відділу художньої вишивки і моделювання одягу коледжу імені І. Труша, розповіла “Пошті”, що весільний одяг, який став основою для створення осучаснених моделей, носили на території України у ХІХ ст. “Весільний одяг галичан був подібним до повсякденного вбрання, щоправда, багатшим. Переважали світлі кольори, а білого майже не було”, – каже пані Ірина.

Кожен весільний костюм – це ручна робота. Пошиті вони тільки в одному екземплярі, тому студенти намагалися знайти універсальний підхід до пошиття одягу, щоб його могли одягати люди різної статури.

Найближчими днями викладачі коледжу повезуть весільні костюми на виставку в Одеський центр української культури, а відтак вбрання повернуть у фонд, де молодята зможуть його випозичати на весілля. Буде це приблизно після Різдвяних свят. Плата за одяг – благодійний внесок, який молоде подружжя побажає.

І Леся Крип’якевич, й Ірина Базилевич переконані, що молоді українці не залишаться байдужими до такого одягу, адже навіть тепер є багато пар, які одружуються в українських строях.

Олена Галинович

Джерело:

UA- Reporter.com

Весільне вбрання

ВЕСІЛЬНЕ ВБРАННЯ

Сьогодні все більше молодят бажають не просто «справити весілля» за стандартним глобалізованим форматом, а зробити щось оригінальне, внести свою родзинку.

Все частіше однією із найбільш популярних «родзинок» стає внесення у весілля етнічного елементу. Чи то у вигляді використання старовинних обрядів, чи то у застосуванні сучасного одягу в етнічному стилі, чи то у поєднанні того й другого.

Спеціально для творчих, модернових, просунутих молодят «Рідна мода»^® пропонує сучасне весільне вбрання в етно-стилі. Вишукана жіноча блуза навипуск і оригінального крою чоловіча сорочка з тканим узором “червоним і чорним по білому” та смугами-“мережками”.

Ручне ткання чистою бавовняною ниткою на старовинному ткацькому верстаті за традиційною технологією створює м’яку, приємну на дотик тканину. Дбайливі жіночі руки наповнюють це вбрання для наречених доброю, захисною енергетикою. Молодята в такому вбранні ніби потрапляють під захист українських Берегинь, що неодмінно зробить майбутній шлюб більш надійним.

http://vse-ua.blogspot.com

Салон вишивки починається з маминої вишитої сорочки

САЛОН ВИШИВКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МАМИНОЇ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ

Буковина споконвіків славилася прикрашанням світлиць різноманітними вишитими речами хатнього вжитку. А уквітчаний вишивкою одяг повинні були мати кожен газда і газдиня та їхні діти. І з любов’ю вишивали не тільки жіночі та чоловічі сорочки, а й верхній одяг: нагрудники, цурканки, кожухи та горбатки.

А Кіцманщина полюбляла оздоблювати свій одяг ще й цятками (бісером) та циркою (мережка білим шовком). І по сьогодні цей край славиться своїми майстринями. У центрі міста Кіцмань, по вулиці Незалежності, 28-А, вже декілька років як відкритий і плідно працює салон-виставка вишивки. Якщо ви завітаєте до нього, то матимете можливість насолодитися красою більш як 100 вишитих картин, сорочок, серветок, рушників, скатертин, подушок. Вас щиро зустріне чарівна і привітна господиня Дарія Сильвестрівна Стасюк. Вона не тільки радо покаже свої роботи і розкаже про них, а й зможе дати необхідну пораду.

З цікавості і я завітала до її другої господи. Адже саме так пані Дарія називає свій салон. Скромна, тиха, лагідна, вона розповіла мені, як у неї виникла мрія відкрити такий заклад і скільки праці їй довелося докласти, щоб здійснити свою мрію.

Народилася вона в простій сім’ї робітників, які тяжкою працею заробляли на хліб. Та попри все душа матері Домни Іванівни тягнулася до прекрасного (до голки і нитки). А пані Домні це передалось від її матері, Олександри Савівни, яка теж кохалась у вишивці. А ще, пригадує пані Дарія, в її бабусі було кілька разків коралів, з якими вона не розлучалася, бо добре пам’ятала, що народилась у ґаздівській сім’ї. У пам’яті з дитинства, як при каганці її мати та бабуся вишивали для неї сорочечку, і не просто одежину, а оберіг, щоб захищав їхню доню від нечистої сили. Адже кожний вишитий знак і колір, як і в писанки, це символ: «ружка» — сонце; «спіраль» — володарка часу. І саме тоді, коли маленькою вечорами при каганці допомагала вишивати собі сорочку, прищепилася їй незрадлива любов на все життя до вишивки. До того ж її маленька трепетна душа рвалася до знань. З великою радістю і бажанням учитися вперше переступила поріг Кіцманської середньої школи. І під час навчання в першому класі завуч музичної школи Василь Григорович Мельницький загітував малу Одарочку вчитися грати на скрипці, а пізніше на домрі.

Першокласницею вона й не думала, що своє життя пов’яже з музикою і що пізніше сама стане вчителькою в цій же музичній школі. Бере активну участь в народному оркестрі народних інструментів, яким і нині керує її вчитель Василь Мельницький. Де тільки не виступали вони зі своїми концертами: до всіх свят Кіцмані, в районі, області. Вона пригадала, як їхній оркестр брав участь у підсумку соцзмагання в тодішньому Радянському Союзі. З’їхалися учасники, гості з різних куточків СРСР. Присутні були вражені надзвичайною красою наших буковинських костюмів. Виступ був гаряче зустрінутий на «віват». І тоді Василь Григорович спитав: «Яку б підсунути їм бомбочку?» Тією «бомбочкою» стала наша колядка «Нова радість стала…» «Глядачі довго не хотіли нас відпускати зі сцени, аплодуючи стоячи», — розповіла пані Дарія.

І в буденних турботах свого життя вона призабула про вишиту мамину сорочку. Та якось завітала до неї в гості приятелька Дарка Пентелюк і похвалилася, що має картинку вишитої скрипочки в квітах. Коли сама побачила ту роботу, їй також захотілося вишити цю картину (ця перша робота майстрині і сьогодні є окрасою її салону). І, сама того не помічаючи, втягнулася до голки. Вишиває своїх «Чорних лебедів», «Орхідеї» та ін. І саме тоді виникає думка покинути викладацьку роботу й зайнятися вишивкою. Та що то за майстер, якщо ніхто не бачить і не оцінить його труди? І Дарія Сильвестрівна починає мріяти про свій салон вишивки. Про це вона ділиться з матір’ю. Домна Іванівна підтримує дочку. Порадившись, вирішують, що потрібно зайнятися бізнесом, щоб зібрати кошти для здійснення мрії. Десять років обидві гарують на заробітках у Польщі, Румунії, Угорщині, Туреччині. І в 2000 році, маючи вже достатньо коштів, з дозволу тодішнього міського голови Сидорія Дмитрюка, розпочинають будівництво. А тут ще одна помічниця підросла — дочка Діана. За професією вона економіст, працює в приватній фірмі, а у вільний час розробляє сучасний одяг, який оздоблює вишивкою.

Мати й дочка — учасниці виставки «Вишиваний дивотвір», яка вже вп’яте поспіль проходить у Чернівцях, міжнародних фестивалів народного прикладного мистецтва «Карпатський вернісаж» (Івано-Франківськ), «Великдень у Космачі», «Шипинські передзвони». Їхні роботи відзначалися грамотами та дипломами. В буклеті «Дивотвір—2007» читаю: «Серед вишиваного розмаїття вирізняються роботи «Та, що озвучує мрії» та «Орхідеї» Дарії Стасюк».

А коли ви самі глянете на картину «Та, що озвучує мрії», то зрозумієте, що авторка ніби вишивала свою душу (дівчина грою на арфі озвучує свої мрії).

А в березні 2008 року Дарію Стасюк та Діану Новак (по чоловікові) прийняли до Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

Коли б ви не завітали до салону майстрині, обов’язково зустрінетеся з котроюсь із вишивальниць: Іриною Кантемір чи Олесею Новицькою, Надією Миронюк чи Наталею Тащук, а то й із частою гостею зі Львова членкинею Союзу українок Ярославою Ваврисевич. І вже очевидно, щось собі вподобаєте з виставлених робіт.

Марія ШКРІБЛЯК

Джерело:

“Голос України”

«Хрестиковий» похід гуцулки Галі

«ХРЕСТИКОВИЙ» ПОХІД ГУЦУЛКИ ГАЛІ

Зробити українську вишиванку модною і популярною намагаються не лише Президент і відомі дизайнери, а й звичайні майстрині у селах гуцульського краю.

Зі своїми витворами вони відряджають посильного до столиці. Але вдаються до такого промислу ще й тому, що для них — це єдина можливість заробити «живі» гроші. Скажімо, коли Галина Волощук із села Тростянка Коломийського району Івано-Франківської області збирається до Києва, вся її велика рідня, куми й сусідки зносять їй додому рукотворні вироби з проханням: «Візьми, може, продаси».

Я її побачила в підземному переході столичного метро. Хрестики і гладь на рушниках і серветках, на чоловічих і дитячих сорочках, на різнобарвних жіночих блузах з попліну, батисту й шифону, впадали в око. Зацікавлених скупчилося біля продавця багато, але щось пригледіти й приміряти у напівтемній тісняві було неможливо. Тим паче що її вже смикав міліціонер: мовляв, забирайтеся з недозволеного для продажу місця. Люди похапцем записували її мобільний, хтось запитував про своє замовлення — ажіотаж навколо вишиванок був непідробний. «Я дуже задоволена, що цінять наш труд, від малого до старого цікавляться вишиванками: це ж наше, рідне! — каже Галина. — Днями в мене придбали сорочку для 99-літньої бабусі, яка все життя мріяла про вишиванку».

Питаю: чому для реклами не одягли вишиванку на себе? «Ми з великою повагою ставимося до неї: вдягаємо тільки на великі свята, коли йдемо до церкви, у доленосні моменти життя. Вона — символ нашої сили».

З’ясувалося, Галина Волощук не тільки реалізатор, а й сама неабияка майстриня: обожнює вишивати, особливо їй вдається настилування (це нагадує домотканий килимок), також плете з бісеру масивні гердани на шию, а заробляє на створенні ікебани. Її дід мешкав у найбільшому гуцульському селі Космач, що має 32 присілки, розкидані на пагорбах. Василь Вінтоняк правив гуцульські постоли — шкіряні, розшиті бісером. Нині в Україні збираються відроджувати школи народного мистецтва. Тим часом у селах Західної України в кожній хаті змалечку своя така школа. Наприклад, десятирічний син Галини Віктор розплутує нитки, робить «кутасики». А 16-літня донька Надія вишиває з ранку до пізньої ночі. Три дні — і готова сорочка. У столиці з таким завзяттям молодь, певно, тільки за комп’ютером сидить.

Безліч вишитого і рукотворного можна побачити на гуцульських весіллях, які донині справляють за старовинними обрядами: щоб шлюб був благословенним. Кажуть, допомагає — і сім’ї тут здебільшого міцні. Галинин тато з мамою разом уже 48 років. Батькова вишиванка (ще як шлюб брав!) збереглася й донині. Цю сімейну реліквію нащадки часто розглядають, щоб і собі відтворити складний гуцульський візерунок: коли в рясноті ниток і відтінків заправляє жовтогарячий колір.

Гуцульське весілля для приїжджого гостя — дійство незабутнє. Молодята в строях, на голові у молодої — блискучий, шовковий, з різним начинням вінок, доволі важкий. Його для молодої шиє тільки та жінка, яка живе з чоловіком у злагоді. Не доведи Боже розлучена або вдова: молоду може спіткати така само доля.

Коли Галину запрошують на весілля, вона обов’язково вдягає гуцульський кептар, вишиту сорочку, жовту запаску (яка, до речі, не в кожній сім’ї є). Дві пілки підв’язують широким паском. Бракує тільки постолів, зауважує Галина, шкода, що дід помер.

Але Україна втрачає кращих майстринь і майстрів і через те, що на батьківщині їм нема за що жити. Тому вони безповоротно перекваліфіковуються. Як-от двоюрідна сестра Галини — Марія Цибик. Її писанки з бісеру їздили до Києва на виставки. Тепер вона свій талант зариває на м’ясопереробному комбінаті в Іспанії…

До речі, вплив української традиції (це не лише національні одяг, предмети побуту, пісні й танці, а й оздоровче харчування, екологічний спосіб мислення) нині вивчає Український інститут екології людини. Як розповіла завідувачка відділу інституту Марія Грицай, методи біогальваніки (зміна показників стану здоров’я за основними 12 інформаційними каналами людини або меридіанами) та ефекту Кірліана (фото- і відеозйомка в електронному полі високої напруги) підтвердили позитивний вплив національного одягу й пісні на стан здоров’я.Тобто експериментально доведено, що у вбраної в український костюм людини, яка ще й виконує оптимістичну народну пісню, істотно підвищується рівень енергетики всіх органів і систем!

А зберегти повноцінний зір до глибокої старості можна, хоч як дивно, завдяки вишиванню. Адже під час цього заняття масажуються кінчики пальців, пов’язані з головним мозком.

Людмила ОПАНАСЕНКО

Джерело:

“Голос України”

Модниці просять майстриню вишити бісером блузки, пальта, куртки, і навіть сумки та взуття

Оригінально вишиває бісером і робить із нього прикраси для своїх друзів і рідних тернополянка Наталія Гаврилюк.

Надія дуже задоволена випускною сукнею. Вважає, що мама дуже вдало поєднала класичний стиль разом з українським.

Жінці ще змалечку подобалися вишивані костюми та сорочки, хоча майже ніхто у її родині не займався цим ремеслом. Саме зі шкільного віку в жінки виникло бажання навчитися вишивати та плести з бісеру.

Плетіння – від прабабусі

Прабабуся пані Наталії вийшла заміж у 13 років. І за українськими звичаями наречена мала сама собі вишивати сукню або костюм. І саме вишивана бісером і нитками камізелька потрапила до пані Наталії у спадок від прабабусі. Жінка не могла намилуватися красою цього наряду, тому й вирішила навчитися вишивати і плести з бісеру.

- Саме з того моменту, коли до моїх рук потрапила ця камізелька, я й собі захотіла навчитися робити все те, що робили мої предки, – розповідає жінка. – Я довго вдивлялася у візерунки, аби зрозуміти, як плести. З того часу я просто не уявляю свого життя без рукоділля.

Пані Наталія настільки захоплюється роботою, що їй навіть абсолютно не важко працювати із дрібними і неслухняними бісеринками. Навпаки, ця робота її заспокоює і надихає.

- Вся робота є по-своєму складною, особливо це стосується перших виробів, але зараз для мене немає нічого складного, – каже пані Наталія. – Найчастіше я акцентую увагу на підборі візерунків і кольорів. До речі, у своїх роботах я намагаюся не дублювати візерунків, завжди вигадую щось нове.

Бісером – і куртки, і пальта

У пані Наталії дуже багато замовлень. Найчастіше клієнтки просять оздобити їхній одяг. Адже вишивка бісером додасть “родзинки”. Доводилося оздоблювати блузки, пальта і навіть шкіряні куртки. Останнім часом пані Наталія оздоблювала і взуття польовими квітами з бісеру. А також модниці просять вишити бісером їхні сумочки.

- Зараз модно прикрашати одяг українським орнаментом, – ділиться пані Наталія. – Люди шиють різноманітні плахти і корсети, і просять, щоб вони були обшиті бісером і нитками. Причому візерунок має бути саме в українському національному стилі.

Іноді люди приносять із собою взірець малюнка, який би воно хотіли побачити вишитим на одязі. Проте частіше рукодільниця сама вигадує візерунок

- Трапляються такі випадки, що люди не знають, що саме вони хочуть побачити на своїй плахті, куртці чи корсеті, – каже жінка. – Загалом я намагаюся оздоблювати одяг автентичними візерунками. Тоді він дійсно український, не відчувається якогось віяння інших народів. Було й таке, що я оздоблювала шкіряну куртку трояндочками у натуральну величину, квіти я робила не на дротиках, а на жилці, аби виріб не змінював свою форму. А це доволі складна робота.

Найкраще плести вночі

Плести та вишивати бісером пані Гаврилюк найбільше любить уночі. Спокійна атмосфера її надихає.

- Тоді вже всі сплять, навколо панує тиша, – каже вона. – Я вмикаю торшер і починаю працювати. Нещодавно я так захопилася, що не помітила того, як проминула ніч. Було враження, наче я у “місті білих ночей”. Я вирішила закінчити костюм на замовлення, тож шила, не відчуваючи плину часу, але як подивилася на годинник, помітила, що вже світанок. До речі, такі випадки зі мною трапляються часто.

Також пані Наталія дуже любить вишивати, але вишиття її не настільки захоплює, як бісероплетіння.

Дизайнер для доньки

Донька пані Наталії хотіла, аби мама оздобила її випускну сукню українським візерунком. Адже знайти таку сукню у магазинах було доволі важко.

- Ми обходили дуже багато крамниць, але так і не знайшли того, чого шукали, – каже жінка. – Тоді донька мене попросила, щоб саме я їй пошила плаття її мрії.

Перед тим як пошити сукню, донька з матір’ю довго шукали потрібну тканину.

- Ми з донькою стільки обходили у Тернополі в пошуках тканин, але так і не знайшли, – каже пані Наталія. – Тому ми вирішили поїхати у Київ, бо нам сказали, що там ціни на тканину та матеріали набагато дешевші, ніж у нас. Дійсно, саме там ми знайшли мульті шифон – це тканина, яка найбільше підходила для пошиття цього плаття.

Донька пані Наталії – Надія – дуже любить класичні європейські танці, тож фасон сукні Надії був схожим до суконь танцівниць.

- Ми хотіли, щоб фасон нашої сукні був схожим до суконь танцівниць, які танцюють європейську програму бальних танців, – каже жінка. – І саме від них ми перейняли оздоблення сукні кольоровими камінчиками. Загалом у сукні поєднано орнамент української вишивки, а також оформлення камінчиками, що ми перейняли від танцівниць.

Оксана ЧУЙКО

Джерело:

“20 хвилин”

Мистецтво вишивки в історичному розвитку

ВИШИВАНКА

МИСТЕЦТВО ВИШИВКИ В ІСТОРИЧНОМУ РОЗВИТКУ

Стаття польської журналістки про українську вишивку

Потреба оздоблення така ж стара, як і наша культура. Людина декорувала своє найближче оточення, предмети щоденного вжитку, врешті – саму себе. У багатьох народів існувала традиція розмальовування свого тіла, татуювання, а відгомін цих технік, виконував роль своєрідної декорації.Однією з найдавніших технік оздоблення тканини і шкіри є вишивка – мистецтво виконання рисунку за допомогою голки й нитки. Вишивка має такі ж давні традиції, як ткацтво, і очевидно, початкове вона застосовулася головним чином для естетичного оформлення одягу, щоб згодом стати прикрасою святинь і осель, декорувати культові предмети і т. п.

Судячи з відомих фактів, колискою вишивки була Азія. Про її застосування згадується ще в Старому Завіті. Згідно з біблійною розповіддю, завіса у святині Яхве короля Соломона (поч. І тис. до н.е.) була вишитою. Вишивка була наявна і в культурі стародавнього Вавілону. Ця техніка оздоблення тканин була відома вже в VII ст. до н.е. у Китаї, а в наступних століттях досягла там небувалого рівня майстерності. Особливого розвитку вона набула у III ст. до н.е. внаслідок широкого застосування шовкових ниток. Вишите вбрання і тканини експортували звідти аж до Європи. Декоровані вишивкою тканини і шкіра знайдені і в курганах скіфів – кочових племен, що мешкали у причорноморських степах від VII до III ст. до н.е. Мистецтво вишивки не є чужим і для культури Єгипту доби фараонів. Про це свідчать зображення одягу на картинах і фрагменти тканин, знайдені у могилах. Вишивка була також відома у стародавній Греції, куди вона, очевидно, потрапила з Азії. Використовували її і в Римській імперії, головним чином імпортуючу з Греції.

На порозі нашої ери розквіт цієї оздоблювальної техніки відбувався у рамках візантійської культури. Вона мала повсюдне застосовування не тільки для декорування одягу і внутрішнього оздоблення палаців, але перш за все як оздоба літургійного вбрання і тканин. Багаті візантійські вишивки, що є одним з головних джерел пізнішого європейського мистецтва вишивки, виконувалися головним чином шовковими і золотими нитками.

У Європі розквіт вишивки настав в добу Середньовіччя. Нею перш за все прикрашали вбрання, елементи внутрішнього оснащення будівель, амуніцію вершників та їхні прапори і намети. Особливе місце зайняла вишивка у костелі.

Вишивали дружини і доньки рицарів, прислужниці, черниці. З’являлися нові техніки і узори, що живилися часто із східних джерел. Для вишивання застосовували не лише нитки, а й перли, шляхетне каміння, золоті і срібні китиці. У XIV ст. у багатьох містах Європи вже існували вишивальні цехи. Професійно цим ремеслом у давнину займалися лише чоловіки. Протягом віків вишивання було обов’язковим елементом освіти жінок шляхетського походження, панувало у жіночих монастирях.

Наприкінці XIX ст. у Франції, Німеччині, а також у Польщі почали з’являтися перші школи вишивки. Тут до найстарших належала заснована в 1890 році Крайова школа вишивки у Макові Підхалянськім.

Найстаріші збережені вишивані пам’ятки в Європі походять з XI і XII століть. Вони являють собою передовсім літургійні ризи і тканини, що призначалися для прикрашання замкових приміщень, а також рицарські прапори, плащі і накидки.

Виняткове місце зайняла вишивка у традиційній народній культурі. Часто разом з мереживом вона була єдиним елементом, яким ткане на домашньому верстаті полотно хоча б частково нагадувало тканини з палаців, оздоби бачені в святині і т.п. Звідти бралися узори, збагачували ними давнішні, вже існуючі у народній культурі з давніх-давен, які нерідко мали значення магічного символу. Саме серед люду вишивка збагатилася величезною кількістю форм, мотивів, кольорів. Звідси головним чином вона транспоновала для сучасних потреб.

В Україні мистецтво вишивки має давні і багаті традиції. Інформацію про цю галузь рукоділля містять тут не лише тексти хронік (літописів), різного роду документи, у пізніші часи також оповіді мандрівників і праці перших народознавців; сліди застосування цієї техніки оздоблення тканини знайдені під час археологічних розкопок. До найстаріших пам’яток цього типу належить металева ваза з кулобського кургану, на якій зображені скіфи в одязі, оздобленому вишитими ромбами, кружечками і хрестами. З VI ст. походить інша цікава знахідка з села Мартинівка над Россю у Черкаській області: це чотири бронзові фігурки, що представляють чоловіків у танці (мабуть ритуальному). Вони одягнені в сорочки, які носили ще на зламі XIX і XX століть в Україні, Білорусії та Росії, оздоблені спереду широкою смугою вишивки, що спускається від комірця до пояса. Ця вишивка позначена на названих фігурах за допомогою вирізьбленої косої решітки. Подібну сорочку, оздоблену вишитою складкою, що сягає до пояса, має бронзова фігурка з VI–VII ст., знайдена на околиці Городла в Полтавській області.

Подібне оздоблення сорочок було розповсюджене в часи Київської Русі. Про це свідчать, між іншим, фігурки з так званого Тверського скарбу. Цікавою пам’яткою є також знайдені на території сучасної південної України численні кам’яні “баби” (котрі, очевидно, мали культове призначення), на яких збереглися виразні візерунки вишивок на рукавах, манжетах і передній частині сорочок.

Серед джерел, що містять найдавніші писемні відомості про існування вишивки в Україні, слід назвати подорожні нотатки Ібн Фадлана, який в описі своєї подорожі по Київській Русі, пишучи про слов’янські похоронні обряди, зазначає, що померлих там вкривали вишитим покривалом.

З різного роду текстів і збережень відомо, що в Х і XI століттях у Київській Русі повсюди застосовували вишивку для декорування одягу, нею оздоблювали літургійне вбрання і тканини, що мали бути внутрішньою прикрасою приміщень. Головним чином це була вишивка, виконана золотими і срібними нитками. Ця вишивка вважалася дуже цінною і була перш за все атрибутом придворної і церковної культури. У 1146 р., наприклад, літописець зазначає, що у Путивлі пропали церковні ризи, вишиті золотом; інший запис, датований 1288 роком, інформує про дорогоцінні вишиті оздоби, передані церкві у Володимирі (“завіси, вишиті золотом”), а також про оксамитові тканини, вишиті золотом і перлами, подаровані церкві у Любомлі.

В Іпатієвському літописі 1252 року йдеться про те, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений у кожуха, обшитого золотим плоским мереживом. А італійський мандрівник Жільбер де Лануа, який у 1412–1421 рр. перебував в Україні, згадував, що рукавички і шапки русинів були вишиті оздоблювальними нитками.

У цей час, як і в усій Європі, мистецтво вишивки культивувалося тут головним чином при княжих і боярських дворах, а також при жіночих монастирях. Відомо, наприклад, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха – Ганна Всеволодівна, яка пішла до київського монастиря св. Андрія, організувала там школу, де дівчата із родин можновладців вчилися крім всього іншого вишивати золотом, сріблом, шовком.

В часи Київської Руси центром розвитку усіляких художніх ремесел, в тому числі й вишивки, був Київ. Тут працювали майстерні, де вишивали речі на потреби княжого двору і церкви. Техніки й узори, що розвинулися тоді, збереглися протягом багатьох віків і знайшли своє місце у народній культурі.

В Україні спершу вишивали в основному на шовку, оксамиті, тонких шерстяних тканинах, У XVII і XVIII ст. вишивали вже на лляних, конопляних і шерстяних тканинах місцевого виробництва, а наприкінці XVIII ст. стали вишивати також на тканинах, що вироблялися у вітчизняних і закордонних мануфактурах. У XIX ст. все більше почали розповсюджуватися фабричні тканини, а також ткані на домашніх кроснах вироби з фабричної бавовняної і лляної пряжі. Вишивка на шовку й оксамиті далі була прерогативою міської і придворної культури. Розповсюджена була також вишивка на шкірі, яка застосовулася в оздоблені верхньохо одягу.

Для вишивання, окрім вже неодноразово згадуваних металевих ниток, широко вживаних в часі Київської Руси, використовували також нитки лляні, конопляні, вовняні, які фарбували натуральними барвниками. Такі нитки застосовували у традиційній народній культурі. На Східному Поділлі, наприклад, щоб отримати жовтий колір з пшеничним відтінком (імітація золотих ниток), лляну пряжу варили з лугом і гречаною соломою; на Бойківщині у чорний колір нитки фарбували за допомогою сажі з каганця. Широко були розповсюджені фарби, які виготовляли з відварів різних рослин, грибів і т.п. Наприкінці XIX ст. нитки для вишивання все частіше стали купувати на ярмарках. У цей час, головним чином на південно-західній Україні і Закарпатті, також поширюється вишивка бісером.

В українській вишивці домінують техніки ліченої вишивки: хрестиком, півхрестиком, вишивки, що імітують ткацтво (з-поміж інших так звана низинка). Інші техніки, наприклад плоска вишивка, гладдю і т.п. з’являються в основному там, де вітчутний вплив сусідніх етнічних груп (наприклад польські впливи).

Дуже цікавим питанням є також використовувані мотиви. Більшість з них має дохристиянське походження, а самі елементи, які складають візерунок, – це нерідко символи, що мають магічне значення (хрестики, кружечки, розетки, дерево життя). Найстаріші мотиви, відомі з розкопок і збережених середньовічних пам’яток, мають антропоморфічний характер. Дещо пізніше починають вживатися зооморфні і геометричні зображення (коники, пташки), які за багато віків майже не змінилися у народній вишивці. Багато вишивок такого типу збереглося у Прикарпатті, особливо на Гуцульщині а також на Бойківщині і Лемківщині.

Слід згадати також і про церковну вишивку, яка після часів Київської Русі, пережила черговий розквіт на межі XVI і XVII століть. Тоді сформувався вид багатої фігуральної вишивки, яка виконувалася в основному металевими нитками, що притримувалися шовковою, або лляною ниткою, а також вишивка перлами, бісером і дорогоцінним камінням. У цей час були створені прекрасні літургійні ризи, декорації ікон і т.п., які зберігаються у пам’ятках старовини Києва, Печорської Лаври чи Львова.

В народній культурі України вишивка займала особливе місце. Вишивали не тільки одяг, але й тканини, що призначалися для внутрішнього оздоблення житлових і церковних приміщень. Узори вишивки, її колористика мали не лише декоративне значення, а й обрядове: одну гаму кольорів і узорів використовували для оздоблення тканин і одягу для весільних урочистостей, іншу – на похорони чи на якісь окремі календарні обряди.

Тут ми маємо справу з великими територіальними відмінностями, як самих узорів, так і їх композиції і колористики. Інколи виразні відмінності виступають навіть між окремими селами.

Головні райони України, що мають свої специфічні види вишивки, це Лівобережна Україна, Середня Наддніпрянщина, Полісся, Поділля, Буковина й Покуття, Карпати й Закарпаття. У колористиці домінують однокольорові вишивки; виняток становлять лише Гуцульщина і Закарпаття, де в окремих регіонах для вишивки є характерна широка гама кольорів. На Бойківщині, Поліссі і Закарпатті часто зустрічаються двокольорові вишивки: старші, червоно-голубі і новіші, червоно-чорні.

Про народну вишивку України написано чимало наукових праць. Перші дослідження на цю тему з’явилися ще на межі XIX і XX століть. Останнім часом почали з’являтися цілісні дослідження разом зі зразками, розраховані як на етнографів, так і аматорів цієї прекрасної галузі народного ремесла.

Уршуля Яніцка-Кшивда

Переклав з польської Анатолій Єрема

1. Дівчина в весільному одязі, Бойківщина

2. Дівчина в регіональному костюмі, Львівщина

3. Сорочка жіноча, Вінниця

4. Дівчина в регіональному костюмі, околиці Києва

5. Сорочка жіноча, Київщина

6. Вишивки з околиць Львова