Мистецтво вишивки в історичному розвитку

ВИШИВАНКА

Мистецтво вишивки в історичному розвитку

Стаття польської журналістки про українську вишивку

Потреба оздоблення така ж стара, як і наша культура. Людина декорувала своє найближче оточення, предмети щоденного вжитку, врешті – саму себе. У багатьох народів існувала традиція розмальовування свого тіла, татуювання, а відгомін цих технік, виконував роль своєрідної декорації.Однією з найдавніших технік оздоблення тканини і шкіри є вишивка – мистецтво виконання рисунку за допомогою голки й нитки. Вишивка має такі ж давні традиції, як ткацтво, і очевидно, початкове вона застосовулася головним чином для естетичного оформлення одягу, щоб згодом стати прикрасою святинь і осель, декорувати культові предмети і т. п. Судячи з відомих фактів, колискою вишивки була Азія. Про її застосування згадується ще в Старому Завіті. Згідно з біблійною розповіддю, завіса у святині Яхве короля Соломона (поч. І тис. до н.е.) була вишитою. Вишивка була наявна і в культурі стародавнього Вавілону. Ця техніка оздоблення тканин була відома вже в VII ст. до н.е. у Китаї, а в наступних століттях досягла там небувалого рівня майстерності. Особливого розвитку вона набула у III ст. до н.е. внаслідок широкого застосування шовкових ниток. Вишите вбрання і тканини експортували звідти аж до Європи. Декоровані вишивкою тканини і шкіра знайдені і в курганах скіфів – кочових племен, що мешкали у причорноморських степах від VII до III ст. до н.е. Мистецтво вишивки не є чужим і для культури Єгипту доби фараонів. Про це свідчать зображення одягу на картинах і фрагменти тканин, знайдені у могилах. Вишивка була також відома у стародавній Греції, куди вона, очевидно, потрапила з Азії. Використовували її і в Римській імперії, головним чином імпортуючу з Греції. На порозі нашої ери розквіт цієї оздоблювальної техніки відбувався у рамках візантійської культури. Вона мала повсюдне застосовування не тільки для декорування одягу і внутрішнього оздоблення палаців, але перш за все як оздоба літургійного вбрання і тканин. Багаті візантійські вишивки, що є одним з головних джерел пізнішого європейського мистецтва вишивки, виконувалися головним чином шовковими і золотими нитками. У Європі розквіт вишивки настав в добу Середньовіччя. Нею перш за все прикрашали вбрання, елементи внутрішнього оснащення будівель, амуніцію вершників та їхні прапори і намети. Особливе місце зайняла вишивка у костелі. Вишивали дружини і доньки рицарів, прислужниці, черниці. З’являлися нові техніки і узори, що живилися часто із східних джерел. Для вишивання застосовували не лише нитки, а й перли, шляхетне каміння, золоті і срібні китиці. У XIV ст. у багатьох містах Європи вже існували вишивальні цехи. Професійно цим ремеслом у давнину займалися лише чоловіки. Протягом віків вишивання було обов’язковим елементом освіти жінок шляхетського походження, панувало у жіночих монастирях. Наприкінці XIX ст. у Франції, Німеччині, а також у Польщі почали з’являтися перші школи вишивки. Тут до найстарших належала заснована в 1890 році Крайова школа вишивки у Макові Підхалянськім. Найстаріші збережені вишивані пам’ятки в Європі походять з XI і XII століть. Вони являють собою передовсім літургійні ризи і тканини, що призначалися для прикрашання замкових приміщень, а також рицарські прапори, плащі і накидки. Виняткове місце зайняла вишивка у традиційній народній культурі. Часто разом з мереживом вона була єдиним елементом, яким ткане на домашньому верстаті полотно хоча б частково нагадувало тканини з палаців, оздоби бачені в святині і т.п. Звідти бралися узори, збагачували ними давнішні, вже існуючі у народній культурі з давніх-давен, які нерідко мали значення магічного символу. Саме серед люду вишивка збагатилася величезною кількістю форм, мотивів, кольорів. Звідси головним чином вона транспоновала для сучасних потреб. В Україні мистецтво вишивки має давні і багаті традиції. Інформацію про цю галузь рукоділля містять тут не лише тексти хронік (літописів), різного роду документи, у пізніші часи також оповіді мандрівників і праці перших народознавців; сліди застосування цієї техніки оздоблення тканини знайдені під час археологічних розкопок. До найстаріших пам’яток цього типу належить металева ваза з кулобського кургану, на якій зображені скіфи в одязі, оздобленому вишитими ромбами, кружечками і хрестами. З VI ст. походить інша цікава знахідка з села Мартинівка над Россю у Черкаській області: це чотири бронзові фігурки, що представляють чоловіків у танці (мабуть ритуальному). Вони одягнені в сорочки, які носили ще на зламі XIX і XX століть в Україні, Білорусії та Росії, оздоблені спереду широкою смугою вишивки, що спускається від комірця до пояса. Ця вишивка позначена на названих фігурах за допомогою вирізьбленої косої решітки. Подібну сорочку, оздоблену вишитою складкою, що сягає до пояса, має бронзова фігурка з VI–VII ст., знайдена на околиці Городла в Полтавській області. Подібне оздоблення сорочок було розповсюджене в часи Київської Русі. Про це свідчать, між іншим, фігурки з так званого Тверського скарбу. Цікавою пам’яткою є також знайдені на території сучасної південної України численні кам’яні “баби” (котрі, очевидно, мали культове призначення), на яких збереглися виразні візерунки вишивок на рукавах, манжетах і передній частині сорочок. Серед джерел, що містять найдавніші писемні відомості про існування вишивки в Україні, слід назвати подорожні нотатки Ібн Фадлана, який в описі своєї подорожі по Київській Русі, пишучи про слов’янські похоронні обряди, зазначає, що померлих там вкривали вишитим покривалом. З різного роду текстів і збережень відомо, що в Х і XI століттях у Київській Русі повсюди застосовували вишивку для декорування одягу, нею оздоблювали літургійне вбрання і тканини, що мали бути внутрішньою прикрасою приміщень. Головним чином це була вишивка, виконана золотими і срібними нитками. Ця вишивка вважалася дуже цінною і була перш за все атрибутом придворної і церковної культури. У 1146 р., наприклад, літописець зазначає, що у Путивлі пропали церковні ризи, вишиті золотом; інший запис, датований 1288 роком, інформує про дорогоцінні вишиті оздоби, передані церкві у Володимирі (“завіси, вишиті золотом”), а також про оксамитові тканини, вишиті золотом і перлами, подаровані церкві у Любомлі. В Іпатієвському літописі 1252 року йдеться про те, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений у кожуха, обшитого золотим плоским мереживом. А італійський мандрівник Жільбер де Лануа, який у 1412–1421 рр. перебував в Україні, згадував, що рукавички і шапки русинів були вишиті оздоблювальними нитками. У цей час, як і в усій Європі, мистецтво вишивки культивувалося тут головним чином при княжих і боярських дворах, а також при жіночих монастирях. Відомо, наприклад, що в XI ст. сестра Володимира Мономаха – Ганна Всеволодівна, яка пішла до київського монастиря св. Андрія, організувала там школу, де дівчата із родин можновладців вчилися крім всього іншого вишивати золотом, сріблом, шовком. В часи Київської Руси центром розвитку усіляких художніх ремесел, в тому числі й вишивки, був Київ. Тут працювали майстерні, де вишивали речі на потреби княжого двору і церкви. Техніки й узори, що розвинулися тоді, збереглися протягом багатьох віків і знайшли своє місце у народній культурі. В Україні спершу вишивали в основному на шовку, оксамиті, тонких шерстяних тканинах, У XVII і XVIII ст. вишивали вже на лляних, конопляних і шерстяних тканинах місцевого виробництва, а наприкінці XVIII ст. стали вишивати також на тканинах, що вироблялися у вітчизняних і закордонних мануфактурах. У XIX ст. все більше почали розповсюджуватися фабричні тканини, а також ткані на домашніх кроснах вироби з фабричної бавовняної і лляної пряжі. Вишивка на шовку й оксамиті далі була прерогативою міської і придворної культури. Розповсюджена була також вишивка на шкірі, яка застосовулася в оздоблені верхньохо одягу. Для вишивання, окрім вже неодноразово згадуваних металевих ниток, широко вживаних в часі Київської Руси, використовували також нитки лляні, конопляні, вовняні, які фарбували натуральними барвниками. Такі нитки застосовували у традиційній народній культурі. На Східному Поділлі, наприклад, щоб отримати жовтий колір з пшеничним відтінком (імітація золотих ниток), лляну пряжу варили з лугом і гречаною соломою; на Бойківщині у чорний колір нитки фарбували за допомогою сажі з каганця. Широко були розповсюджені фарби, які виготовляли з відварів різних рослин, грибів і т.п. Наприкінці XIX ст. нитки для вишивання все частіше стали купувати на ярмарках. У цей час, головним чином на південно-західній Україні і Закарпатті, також поширюється вишивка бісером. В українській вишивці домінують техніки ліченої вишивки: хрестиком, півхрестиком, вишивки, що імітують ткацтво (з-поміж інших так звана низинка). Інші техніки, наприклад плоска вишивка, гладдю і т.п. з’являються в основному там, де вітчутний вплив сусідніх етнічних груп (наприклад польські впливи). Дуже цікавим питанням є також використовувані мотиви. Більшість з них має дохристиянське походження, а самі елементи, які складають візерунок, – це нерідко символи, що мають магічне значення (хрестики, кружечки, розетки, дерево життя). Найстаріші мотиви, відомі з розкопок і збережених середньовічних пам’яток, мають антропоморфічний характер. Дещо пізніше починають вживатися зооморфні і геометричні зображення (коники, пташки), які за багато віків майже не змінилися у народній вишивці. Багато вишивок такого типу збереглося у Прикарпатті, особливо на Гуцульщині а також на Бойківщині і Лемківщині. Слід згадати також і про церковну вишивку, яка після часів Київської Русі, пережила черговий розквіт на межі XVI і XVII століть. Тоді сформувався вид багатої фігуральної вишивки, яка виконувалася в основному металевими нитками, що притримувалися шовковою, або лляною ниткою, а також вишивка перлами, бісером і дорогоцінним камінням. У цей час були створені прекрасні літургійні ризи, декорації ікон і т.п., які зберігаються у пам’ятках старовини Києва, Печорської Лаври чи Львова. В народній культурі України вишивка займала особливе місце. Вишивали не тільки одяг, але й тканини, що призначалися для внутрішнього оздоблення житлових і церковних приміщень. Узори вишивки, її колористика мали не лише декоративне значення, а й обрядове: одну гаму кольорів і узорів використовували для оздоблення тканин і одягу для весільних урочистостей, іншу – на похорони чи на якісь окремі календарні обряди. Тут ми маємо справу з великими територіальними відмінностями, як самих узорів, так і їх композиції і колористики. Інколи виразні відмінності виступають навіть між окремими селами. Головні райони України, що мають свої специфічні види вишивки, це Лівобережна Україна, Середня Наддніпрянщина, Полісся, Поділля, Буковина й Покуття, Карпати й Закарпаття. У колористиці домінують однокольорові вишивки; виняток становлять лише Гуцульщина і Закарпаття, де в окремих регіонах для вишивки є характерна широка гама кольорів. На Бойківщині, Поліссі і Закарпатті часто зустрічаються двокольорові вишивки: старші, червоно-голубі і новіші, червоно-чорні. Про народну вишивку України написано чимало наукових праць. Перші дослідження на цю тему з’явилися ще на межі XIX і XX століть. Останнім часом почали з’являтися цілісні дослідження разом зі зразками, розраховані як на етнографів, так і аматорів цієї прекрасної галузі народного ремесла. Уршуля Яніцка-Кшивда Переклав з польської Анатолій Єрема

1. Дівчина в весільному одязі, Бойківщина 2. Дівчина в регіональному костюмі, Львівщина 3. Сорочка жіноча, Вінниця 4. Дівчина в регіональному костюмі, околиці Києва 5. Сорочка жіноча, Київщина 6. Вишивки з околиць Львова

Джерело:

Fundacja św. Włodzimierza Chrzciciela Rusi Kijowskiej w Krakowie (Фундація св. Володимира Хрестителя Київської Руси у Кракові)